Історія Марії та Дмитра Кузьменко *

Ми вирішили спробувати завагітніти після 3-х років спільного життя. Я вважала, що все вийде з першого разу. Ми намагалися 3 місяці, але нічого не виходило. На огляді гінеколог сказала, що продовжувати спроби потрібно протягом року. Минуло ще 3 місяці. Нічого не виходило, і я почала трохи непокоїтись.

Історія Марії та Дмитра Кузьменко *

Ми вирішили спробувати завагітніти після 3-х років спільного життя. Я вважала, що все вийде з першого разу. Ми намагалися 3 місяці, але нічого не виходило. На огляді гінеколог сказала, що продовжувати спроби потрібно протягом року. Минуло ще 3 місяці. Нічого не виходило, і я почала трохи непокоїтись.

Я здала планові аналізи, почала пити фолієву кислоту і дотримуватися режиму харчування. Гінеколог сказала, що у мене все в порядку, але запропонувала чоловікові здати аналіз. Він дуже сильно хвилювався, тому що у його брата не виходило протягом 8 років.

Чоловік здав перший аналіз. Результат був дуже поганий – сперматозоїдів практично не було, 2-3 і неживі. Ми списали це на святкування Пасхи і те, що чоловік вживав спиртне. Через 2 тижні ми повторно здали аналіз, ще пізніше перездали втретє – результат не змінився.

Чоловіка направили до уролога, де виявили варикоцеле. Потрібно було робити лапароскопію і затиснути вену. Я сподівалася, що після операції все вийде. Через півроку чоловік знову здав аналізи, але поліпшень ніяких не відбулося.

Ми змінили лікаря і поїхали до Кривого рогу в центр генетики. Там разом здали аналізи. В результаті з’ясувалося, що у чоловіка порушений каріотип, а у мене все в межах норми.

Лікар генетик-андролог призначила спеціальну систему стимуляції. Ми пройшли 3-4 курси, але результату як і раніше не було. Після кількох курсів лікар попередила, що наступний протокол може дати як дуже хороший результат, так і вкрай поганий і навіть відібрати те мале, що є зараз. Нас це дуже налякало, і ми відмовилися.

У той час я почала читати про ЕКЗ. Мені дуже хотілося зачати дитину максимально природно. Метод мене лякав. Я боялася того, яка дитина народиться за допомогою ЕКЗ. Переживала, що потім вона зможе зачати і народити теж тільки за допомогою ЕКЗ. Я не до кінця розуміла, як ця процедура відбувається. Не менш важливою для мене була думка церкви, адже вона обережно ставиться до цього методу.

Коли ми все ж зважилися, з’ясувалося, що більшість клінік в разі безпліддя через чоловічий фактор, пропонують донорську сперму. Але ми все ж знайшли клініку, в якій нам погодилися допомогти.

Чоловік дуже сильно переживав. Спочатку ми були впевнені, що вилікуємося. Але вже після відвідування генетичного центру, він почав наполягати на розлученні, закривався в собі і не хотів йти на контакт. Це був дуже важкий для нас час. Але він прийняв, що я буду поруч, і повірив, що у нас буде дитина.

Уже після першого протоколу ЕКЗ, я опинилася на його місці. Я зрозуміла, наскільки важко йому було. Згідно з аналізами, у мене все було добре, але спроба була невдала.

На другу спробу ми зважилися не відразу. Дуже страшно, коли мало клітин. Лякає і те, що їх може не бути взагалі. Переживаєш також і за здоров’я майбутніх ембріонів. Ми вирішили зробити кріозаморозку і тільки через рік зважилися на другу спробу.

За місяць до узгодженого часу у мене з’явився біль у животі. Я списувала його на все що завгодно, тільки не на гінекологію. На прийомі у лікаря в Києві з’ясувалося, що у мене проблеми з маткової трубою, і потрібна лапароскопія.

Я не стала відтягувати і знайшла кращого хірурга у нашому обласному центрі. Я планувала вирішити проблему до весни. Літо – дуже активний сезон на роботі, тому до цього часу мені потрібно було розуміти вагітна я чи ні.

Лікаря я відразу попередила, що якщо під час операції мій діагноз підтверджується, я готова видаляти маткову трубу або навіть обидві, адже в клініці раніше мені сказали, що такий діагноз – дуже ризиковано для ембріона – він може не прижитися зовсім або станеться викидень на ранньому терміні.

Після операції лікар сказав, що з матковими трубами проблем не було, і їх вдалося зберегти. Я була дуже рада, адже як жінка розуміла, що фізично здорова і можу народити дитину.

Через два місяці я поїхала до Києва на 2-й протокол ЕКЗ. Але у мене знову з’явився біль в животі. Після огляду мені відразу призначили операцію. Я прокинулася вже без обох маткових труб. Ось тоді і почалася депресія. Тут уже чоловік мене підтримував і обіцяв, що через 1-2 роки у нас буде дитина.

Я тоді вже нічого не хотіла, тільки працювала. З одного боку, я знала, що є 2 ембріончика заморожених, і розуміла, що є шанс стати мамою. З іншого боку, усвідомлювала, що якщо вони не приживуться, то потрібно знову починати з нуля, вкладати значні фінансові кошти. Імовірність, що у чоловіка знайдуть живі клітини – 50/50. Та й у мене почалися додаткові проблеми – ендометроїдні кісти.

Ми боялися, тому відкладали. А потім сталися події, які допомогли наважитися. Велику підтримку ми отримали від нашого друга, який почав говорити, що потрібно спробувати зараз, адже роки йдуть.

Також якось сім’ями ми поїхали в мотузковий парк. Я таке не люблю, тому що дуже боюся. Тут я провела для себе аналогію: це страшно, але заплющивши очі, я пройшла всю дистанцію до кінця, у мене вистачило сил там, де здавалося, що їх немає, і я впаду. Я закривала очі, чіплялася і повзла. Ще через тиждень я побачила фотографію жінки, з якою ми познайомились і потім кілька разів зустрічалися в клініці. У неї теж не вийшло з 1-го разу. Вона виклала фотографію бірочок на ручках – народилися двійнята. Того ранку я зрозуміла, що готова спробувати знову.

Протягом місяця я готувала організм, піднімала рівень гемоглобіну і пройшла вітамінні курси. Потім поїхала до Києва для знайомства з лікарем і призначення наступних процедур. Але мені сказали, що необхідно робити процедуру вже наступного дня або чекати ще 1,5 місяці. Це було дуже несподівано. Я була не готова, але після розмови з чоловіком зважилася.

Зараз нашій дівчинці 1 рік і 4 місяці. Навіть страшно подумати, що в листопаді 2016 року, ми могли не зробити цей крок. Через страх і незнання ми витратили багато часу, грошей і дорогоцінного здоров’я.

Хочу сказати, що не треба себе жаліти і закриватися. Потрібно діяти! І на власному досвіді скажу – ці діти такі ж, як і всі.

Існує вислів: «одного разу ризикнувши, можна залишитися щасливим». Ми з чоловіком перефразували: «одного разу спробувавши, можна стати батьками. І теж щасливими».

* на прохання пари імена були змінені

Інші історії пар

История Юлии и Василия Граим

Через деякий час після народження доньки, я жартувала, що можу написати книгу під назвою “Як…

История Юлии и Павла Финашкиных

Все почалось з юного віку. З 16 років виникали незначні проблеми, а потім у 20…

Історія Ірини та Петра Плюхіних

У мене було кілька вагітностей, але всі невдалі. Весь цей час я зверталася і спостерігалася…

Історія Олени та Олега Калиниченко*

Я ніколи не подумала б, що не зможу завагітніти самостійно. Як тільки ми вирішили планувати…

История Ирины Буряковой

Я не могла завагітніти з 25 років. У мене були проблеми з яєчником. Мені зробили…

Історія Альони та Олега Ярових

Після одруження ми деякий час прожили разом із чоловіком і вирішили, що хочемо народити дитину….

Історія Інни та Анатолія Кульчицьких

Я не могла народити дитину протягом 12 років…

Історія Анастасії та Віктора Самохіних

Мені був 21 рік, коли ми з чоловіком одружилися і почали планувати дитину…